Історико-правовий часопис

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ І НЕДОПУЩЕННЯ ДИСКРИМІНАЦІЇ ЯК ОСНОВОПОЛОЖНИЙ ПРИНЦИП ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

Світлана Євгенівна Булавіна — 2025-06-26

У статті розглядається питання впливу штучного інтелекту (ШІ) на права людини, насамперед аналізується принцип недопущення дискримінації при його застосуванні. Вивчаються основні принципи розвитку та використання технологій штучного інтелекту у вітчизняній практиці, пов’язані з дотриманням прав людини, а також новітнє законодавство Європейського Союзу, що регулює зазначені питання, зокрема, Рамкова конвенція про штучний інтелект, права людини, демократію та верховенство права та Закон Європейського Союзу про штучний інтелект (EU AI Act). Автори поставили за мету вивчити як експертну думку провідних дослідників і правозахисників щодо впливу ШІ на права людини, так і проаналізувати проблему, використавши можливості ChatGPT і Gemini через питання як впливає штучний інтелект на права людини. Під час аналізу отриманих відповідей зроблено висновок, що виокремлюючи два аспекти впливу штучного інтелекту на права людини – позитивний і негативний, ChatGPT і Gemini визначають, що дискримінація має негативний і позитивний сенс в даному аспекті. Відтак досліджено зв’язок штучного інтелекту і недопущення дискримінації. Принцип недискримінації при цьому розуміється авторами як забезпечення рівності прав і свобод; забезпечення рівності перед законом; повага до гідності кожної людини; забезпечення рівних можливостей осіб чи груп осіб. Досліджено приклади застосування штучного інтелекту. Під час підготовки статті особлива увага була приділена дослідженню Гельсінської групи з прав людини, на тему «Штучний інтелект та права людини: орієнтири та обмеження у контексті національної безпеки та оборони», проведеного у 2024 році. Автори статті дійшли висновку, що штучний інтелект може сприяти дискримінації прав людини різними способами, насамперед посилюючи вже існуючу нерівність, автоматично відтворюючи дискримінаційні практики.

ДЕЛЕГОВАНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ЯК ІНСТРУМЕНТ ПРАВОГО РЕГУЛЮВАННЯ В УКРАЇНІ: ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ

Владислав Ігорович Катилов — 2025-06-26

У статті досліджено делеговане законодавство в історичному контексті, як інструмент правого регулювання в Україні. Проведено порівняльний аналіз делегованого законодавства України та країн Європейського Союзу. Особливу увагу приділено порівняльному аналізу різних моделей делегованого законодавства саме, як інструменту правового регулювання. Також в ході дослідження було комплексно досліджено історико-правову еволюцію делегованого законодавства в Україні в аспекті правової природи цього явища, його форми, механізми реалізації та вплив на конституційний принцип поділу влади в Україні. Методологічну основу становлять, як загальнонаукові методи пізнання так і спеціально-юридичні методи дослідження. Здобуті висновки мають прикладне значення для вдосконалення законодавства та можуть слугувати теоретичною основою для внесення змін до Конституції України щодо можливості делегування з подальшою розробкою Закону України «Про делеговане законодавство». Не менш важливим значенням є те, що результати дослідження можуть стати основою для процесу розмежовування делегованого і виконавчого нормотворення, що в свою чергу послужить в подальшому уникнення дублювання правових функцій в законодавстві України. Теоретичне значення роботи полягає в поглибленні наукових уявлень про місце делегованого законодавства в системі джерел права, його природу та правові наслідки. Здійснення правотворчості шляхом застосування та використання правил делегованого законодавства являється досить поширеним в багатьох правових системах, що належать до різних правових сімей. Особливості делегованого законодавства досліджували як вітчизняні, так і зарубіжні вчені. Актуальність теми зумовлена потребою адаптації національного законодавства до європейських стандартів правотворення та удосконалення механізмів розподілу владних повноважень.

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ У ДЗЕРКАЛІ КРИТИЧНОЇ ТЕОРІЇ: ПОСТКОЛОНІАЛЬНИЙ І ДЕКОЛОНІАЛЬНИЙ ВИМІРИ

Євгеній Євгенович Лашко — 2025-06-26

У статті здійснюється міждисциплінарне осмислення українського національно-визвольного руху крізь призму критичної теорії, зокрема постколоніального та деколоніального підходів, що дозволяє переосмислити історичні процеси у Східній Європі у ширшому глобальному контексті. Український рух за національну ідентичність і державну незалежність розглядається як класичний приклад антиколоніальної боротьби проти довготривалої політики мовного, культурного та правового підпорядкування, реалізованої імперськими структурами Росії. Аналізується політична спадкоємність між царською імперією, білогвардійським рухом, зокрема через «Обращение Деникина к населению Малороссии» (1919 р.), радянською ідеологією та сучасною політикою Російської Федерації. Значну увагу приділено статті В. Путіна «Про історичну єдність росіян та українців» (2021 р.), яка містить програмну концепцію сучасного неоімперського мислення й ідеологічну основу для подальшої агресії проти України. Водночас аналізується ігнорування українського питання у західній академічній науці, де довгий час домінувала русистика, що відтворювала колоніальний дискурс, а україністика не була самостійною дисципліною. У цьому контексті постає проблема академічного колоніалізму, який сприяв легітимації зовнішнього бачення України крізь призму російського наративу. Стаття пропонує концептуальний підхід до деколонізації знання як чинника культурного спротиву й основи для формування автономного інтелектуального простору. Український досвід витворення політичної суб’єктності в умовах тривалої колонізації розглядається як релевантний для ширших студій постколоніальних трансформацій, які відбуваються у світі. Автор доходить висновку, що сучасна війна Росії проти України має не лише військово-політичний, а й глибокий цивілізаційний і когнітивний вимір, що потребує відповідної рефлексії у науці. Стаття адресована дослідникам філософії, історії, теорії націоналізму, культурології, права та постколоніальних студій.

КОРДОНИ КРИТИЧНОГО МИСЛЕННЯ

Віктор Львович Пенько — 2025-06-26

Стаття присвячена темі критичного мислення. В наш час ця тема є актуальною для всіх галузей знання, на академічному та практичному рівнях. Не меншою мірою це стосується правознавства. Правникам важливо бути обізнаними на питаннях особливостей мислення людини, аби мати теоретичну можливість уникати професійних та громадських помилок. Критичному мисленню присвячено сотні досліджень, значна частина яких має емпіричне значення. Є чимало публікацій які, безпосередньо або опосередковано, розкривають теоретичні особливості критичного мислення. Значною мірою автори публікацій акцентують свою увагу на позитивних результатах критичного мислення. Апологети критичного мислення наголошують на тому, що така форма мислення проявляється у здатності людини вийти за рамки усталених поглядів, побачити в усталених поглядах помилки та запропонувати інші, більш ефективні методи. Звісно йдеться, що за певного навчання, людину можна вивести на критичний рівень її мислення. Проте не до кінця з’ясованим залишається питання істинності, отриманих в результаті критичного підходу, результатів. В цьому сенсі цікавими є наукові праці американського філософа, історика науки Томаса Куна та німецького філософа й психолога Еріха Фромма. Ці науковці, досліджуючи особливості мислення людей приходять до висновку щодо наявності в кожному науковому товаристві, в кожній спільноті людей об’єктивних причин, які перешкоджають критичному мисленню. Щодо науки, Томас Кун говорить про таке гносеологічне явище, як парадигма. На його думку причи- ною виникнення парадигми є суспільна обумовленість мислення людей. Парадигма виникає та зберігається завдяки певному науковому товариству, групи людей, з однаковим способом мислення та однаковими поглядами на певну проблему. Парадигма визначає предмет, параметри та спосіб дослідження. Вона регулює відносини між науковцями, дає оцінку, хто з них правий, а хто ні. Еріх Фромм досліджує те саме явище, але на рівні масової свідомості. На основі висновків обох науковців можна підсумувати, що критичне мислення людини не є панацеєю від помилок. Будь-яке переосмислення дійсності проводять конкретні люди, які є членами певної спільноти, сповідують цінності цієї спільноти, свідомо чи несвідомо. Особи, які максимально орієнтовані на свою спільноту, ризикують повторювати старі помилки, або продукувати нові. Останнє говорить про певні обмеження критичного мислення.

ВОЛИНСЬКИЙ СТАТУТ 1566 Р. ЯК ВЗІРЕЦЬ ПРОГРЕСИВНОЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПРАВОВОЇ ТРАДИЦІЇ

Михайло Михайлович Яцишин — 2025-06-26

У статті аргументовано, що статути Великого князівства Литовського 1529, 1566, 1588 – зводи законів Великого князівства Литовського, створені на основі місцевого литовського, білоруського, українського (руського) права та відповідної останньому судової практики. Джерелами Статутів також були положення «Руської Правди» , німецьких і польських судебників та певні норми римського права. Найпрогресивніші й найдосконаліші зводи законів ХVІ століття, (на відміну від судебників Європи та Московії, що узаконювали норми лише кримінального права), об’єднували воєдино основні положення державного, цивільного, сімейного, земельного, військового, кримінального, процесуального права і проголошували чинність уніфікованих правових норм на всій території держави – Великого князівства Литовського. Також це були перші в Європі цілком світські зводи законів, які не включали канонів церковного права та обстоювали, перш за все, особисті, майнові і політичні права князів і шляхти. Статути, разом із тим, були і кодексами станового суспільства, містили прогресивні правові й політичні ідеї: відповідальність судів перед законом, право особи на адвокатський захист, персональну відповідальність правопорушника (а не його родини), рівні права представників різних етносів, конфесій та соціальних станів, захист особистості та майнових прав жінок тощо. Акцентовано, що Другий Литовський статут в історико-правовій науці називають часто «Волинським», оскільки важливу та особливу роль при його укладанні відіграла саме волинська шляхта, яка в даному правовому документі збільшила та закріпила свої права і привілеї. Статут 1566 р. на високому рівні кодифікаційної техніки завершив розвиток Великого князівства Литовського як держави, де панувало право, підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту. Зроблено висновок, що серед іншого Статут 1566 року (Волинський статут) чітко визначив основні повноваження верховного правителя держави великого князя і фактично здійснив адміністративну реформу у Великому Королівстві Литовському, передбачав виокремлення судової гілки влади через функціонування повітових судів (земських судів, гродських судів, підкоморських судів), урівняв у правах князів-магнатів і шляхту, утвердив ідею станової шляхетської держави, уніфікував розрізнену правову термінологію та надавав абсолютний пріоритет писаному праву.

КІБЕРБЕЗПЕКА: АКТУАЛЬНИЙ СТАН НОРМАТИВНО-ПРАВОВОЇ БАЗИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЇЇ РОЗВИТКУ

Зоряна Ігорівна Книш — 2025-06-26

Стаття присвячена аналізу чинної нормативно-правової бази забезпечення кібербезпеки в інформаційному просторі у сучасних умовах. Аналізуються підходи до визначення кібербезпеки й окреслюються сучасні загрози в інформаційному просторі. Аналізуються положення нормативно-правових актів, що регулюють відносини у кіберпросторі, які детермінують необхідність забезпечення кібербезпеки. Формується висновок, що Закон України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» виступає лише першим кроком і базою для більш глобальної законодавчої роботи у напрямку формування спеціального нормативного матеріалу із забезпечення кібербезпеки. Визначаються фактори, що детермінували актуальний стан нормативно-правової бази забезпечення кібербезпеки, якими виступили: 1) стрімкий розвиток інформаційних технологій й їх впровадження у всі сфери суспільного життя; 2) активна еволюція загроз кібербезпеці, тобто форм використання інформаційних систем у протиправних цілях і при цьому на усіх рівнях злочинної діяльності; 3) відсутність сформованої практики правового регулювання відповідних відносин, здатної не лише оперативно реагувати на зміни у системі основних загроз кібербезпеці, проте й також швидко еволюціонувати відповідно до розвитку загроз у кіберпросторі. Встановлюється, що у зв’язку з інтегративним (інтегральним) характером феномену кібербезпеки, визначеним масштабами інформатизації усіх сфер суспільного життя, нормативно- правові положення, спрямовані на її забезпечення мають як публічно-правову, так і приватно-правову природу і відноситься до галузей цивільного, фінансового, адміністративного та іншого права. Ця обставина, своєю чергою, визначає в якості наступного етапу еволюції законодавства із забезпечення кібербезпеки його галузевий розвиток на рівні спеціальних нормативних положень і у контексті окремих сфер суспільних відносин.

ДОСЬЄ, ПРОФІЛЬ, ОРІЄНТУВАННЯ ЯК АНАЛІТИЧНІ ПРОДУКТИ У ПРАВООХОРОННІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Олена Маноліївна Мациборська — 2025-06-26

Стаття присвячена дослідженню аналітичних документів про особу, яка перебуває під контролем правоохоронних органів. Метою наукової розвідки є аналіз інформаційного, комунікативного та аналітичного аспектів створення правоохоронцями досьє, профілю (портрету) та орієнтування. Встановлено, що ці аналітичні продукти ще не були предметом цілісного дослідження. Проаналізовано наявність і сутність визначення понять досьє, профілю та орієнтування та запропоновано власні визначення цих категорій як аналітичних документів про особу у сфері правоохоронної діяльності. Детально проаналізовано складові інформаційного аспекту роботи правоохоронців з аналітичними документами. Описано специфіку базових масивів інформації (природної та соціальної), форм (естетичної та семантичної) і видів інформації, які визначаються за різними критеріями (за способом передачі та сприйняття, за опосередкованістю сприйняття й обробки, за суспільним призначенням) та розкрито їхнє значення для аналітичних документів про особу. Окремо проаналізовано різні групи властивостей інформації (атрибутивні, прагматичні, динамічні) та їхнє практичне значення для створення досьє, профілю й орієнтування. Значну увагу приділено вимогам до інформації (якісним, кількісним, ціннісним) та вимогам до різного роду джерел інформації, при цьому розкрито їхнє значення для роботи правоохоронців. При аналізі комунікативного аспекту увагу приділено всім елементам комунікації та засобам комунікації, а також їх функціональному значенню для інформаційно-аналітичної роботи правоохоронних органів із документами про особу. Вивчення аналітичного аспекту стосувалося аналізу критеріїв відбору та оцінки інформації, при цьому описано широкий спектр методів аналітичної роботи та наведені приклади реалізації кожного методу в роботі правоохоронців з документами про особу. Практичне значення дослідження полягає у формуванні теоретичного підґрунтя для оптимізації практичної роботи з аналітичними матеріалами про особу, що перебуває під контролем правоохоронних органів.

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЗАБОРОНИ ПРИМУШУВАННЯ ДО ШЛЮБУ

Оксана Володимирівна Старчук — 2025-06-26

У статті здійснено загальнотеоретичну характеристику міжнародно-правових актів, якими заборонено примушування до шлюбу, враховуючи теоретичні підходи та концепції, що визначають важливість вільного вибору жінки та чоловіка як при укладенні шлюбу так і перебуваючи у ньому і до моменту його розірвання. Констатовано, що укладення шлюбу під примусом є порушенням прав людини як на міжнародному, так і національному рівнях. Доведено, що заборона примушування до шлюбу стосується і випадків укладення шлюбу з іноземним елементом, оскільки на законодавчому рівні передбачено застосування за наявності вади волі вимог Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу. Вказано на доцільність удосконалення національного сімейного законодавства щодо заборони примушування до шлюбу та вжиття заходів попередження укладення примусових шлюбів шляхом вироблення механізму ефективного забезпечення виявлення випадків відсутності повної та вільної згоди жінки та чоловіка. Акцентовано увагу на недостатності законодавчих норм, якими передбачено відповідальність за примушування до шлюбу та вказано на необхідності вироблення механізму ефективного забезпечення застосування їх на практиці. Встановлено, що виявлена особисто жінкою та чоловіком повна і вільна згода на укладення шлюбу не є одноразовим юридичним фактом, оскільки діє не лише при вступі у шлюб, а й під час перебування у шлюбі і до моменту його розірвання. Запропоновано під примусовим шлюбом розуміти сімейний союз жінки і чоловіка, який зареєстрований органом державної реєстрації актів цивільного стану без надання повної та вільної згоди однією чи обома особами з моменту його укладення і до розірвання.

ІНСТИТУТ КАСАЦІЙНОГО ПЕРЕГЛЯДУ СУДОВИХ РІШЕНЬ У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ

Андрій Валерійович Богослов — 2025-06-26

Стаття присвячена інституту касаційного провадження у справах про адміністративні правопорушення. На сьогоднішній день у чинному адміністративно-деліктному процесуальному законодавстві відсутня стадія касаційного перегляду справ про адміністративні правопорушення. Однак впровадження такої стадії у діюче законодавство про адміністративні правопорушення на сучасному етапі розвитку суспільних правовідносин, на нашу думку, здається необхідним задля захисту прав, свобод та інтересів осіб в нашій державі. Відсутність стадії касаційного перегляду справи у такому виді судочинства як судочинство про адміністративні правопорушення призводить до відсутності єдності правозастосовчої практики про притягнення осіб до адміністративної відповідальності судами. Також відсутність такої стадії не дає можливість «усунути» наслідки судової помилки місцевих та апеляційних судів, які розглядали справу та допустили такі помилки. При цьому до абсолютної більшості адміністративних правопорушень, які розглядаються судами в порядку судочинства про адміністративні правопорушення застосовуються так звані «критерії Енгеля», які застосовуються Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ) у своїй практиці під час розгляду заяв ЄСПЛ. Натомість діюче кримінальне процесуальне законодавство надає право оскаржувати в касаційному порядку судові рішення, якими закінчений розгляд справи без будь-яких обмежень хоча санкції деяких кримінальних правопорушень є навіть нижчими аніж адміністративних правопорушень. У статті зроблена спроба обґрунтувати необхідність існування такої стадії провадження як касаційний перегляд рішень у справах про адміністративні правопорушення, розглядаються позитивні наслідки законодавчого впровадження такого інституту адміністративно-деліктного процесуального права та можливий механізм законодавчого регулювання.

ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПРОКУРАТУРИ В ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Ірина Миколаївна Конончук — 2025-06-26

У статті досліджено особливості здійснення повноважень Європейської прокуратури в контексті її ролі в протидії правопорушенням, що посягають на фінансові інтереси ЄС. Європейська прокуратура виконує досудове розслідування, кримінальне переслідування та виступає стороною обвинувачення в судах держав-членів до ухвалення остаточного рішення в справі. З’ясовано, що до категорії правопорушень, які підпадають під юрисдикцію Європейської прокуратури, належать шахрайство, пов’язане з використанням коштів бюджету ЄС; відмивання доходів, отриманих у результаті PIF-правопорушень; активна й пасивна корупція, а також умисне привласнення бюджетних ресурсів посадовими особами, уповноваженими на управління фінансовими активами. Визначено, що Європейська прокуратура організована на двох рівнях – центральному та децентралізованому. Центральний рівень складається з Колегії, постійних палат, Головного прокурора ЄС, його заступників, прокурорів ЄС й адміністративного директора. Децентралізований рівень представлений уповноваженими прокурорами, які перебувають у державах-членах та діють від імені Європейської прокуратури й повинні мати такі самі повноваження, як національні прокурори щодо розслідувань, переслідувань і передачі справ на розгляд до суду. Розслідування та кримінальне переслідування в справах, що підпадають під компетенцію Європейської прокуратури, здійснюються на децентралізованому рівні уповноваженими прокурорами. Установлено, що Європейська прокуратура має повноваження стосовно правопорушень, якщо вони були вчинені: на території ЄС або частині території однієї чи декількох держав- членів; громадянином держави-члена за умови, що вона має юрисдикцію стосовно таких правопорушень; поза межами ЄС особою, до якої на момент учинення злочину застосовуються Положення про персонал або умови працевлаштування.

ВАДИ ЮРИДИЧНОЇ ВИЗНАЧЕНОСТІ У ПИТАННЯХ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ ГЕНЕРАЛЬНОГО ПРОКУРОРА ВИКОНУВАЧЕМ ЙОГО ОБОВ’ЯЗКИ

Дмитро Олександрович Шамринський — 2025-06-26

У статті досліджено проблемні аспекти реалізації процесуальних повноважень Генерального прокурора виконувачем його обов’язків. Акцентовано увагу на прогалинах, що виникають у правозастосовній практиці у зв’язку з відсутністю чіткого законодавчого механізму продовження встановленого законодавством строку виконання обов’язків Генерального прокурора після його завершення. Особливу увагу приділено аналізу положень Конституції України, Кримінального процесуального кодексу України, Закону України «Про прокуратуру», а також окремих Рішень Конституційного Суду України. Охарактеризовано ситуацію, що склалася в Україні після звільнення з посади Генерального прокурора, коли обов’язки очільника усієї системи прокуратури тривалий час виконує його перший заступник без призначення нового Генерального прокурора. Констатовано, що такий стан справ породжує численні питання щодо легітимності процесуальних рішень, які приймаються виконувачем обов’язків, зокрема щодо можливості погодження ним проведення обшуків, затримання народних депутатів України, внесення відомостей до ЄРДР щодо окремих категорій осіб тощо. З огляду на це піддано аргументованій критиці зареєстрований у Верховній Раді України законопроєкт № 11175, який передбачає звуження повноважень виконувача обов’язків Генерального прокурора. Зроблено висновок, що ухвалення таких законодавчих змін становитиме загрозу ефективному функціонуванню прокуратури в умовах воєнного стану. Обґрунтовано доцільність законодавчого врегулювання порядку призначення і строків виконання обов’язків Генерального прокурора, а також збереження за виконувачем значного обсягу процесуальних повноважень, оскільки є необхідність дотримання принципу інституційної безперервності органів прокуратури, зокрема у воєнний період, коли держава потребує ефективного функціонування усієї системи кримінальної юстиції. Важливо виробити єдиний підхід щодо обсягу повноважень виконувача обов’язків Генерального прокурора задля забезпечення стабільності правозастосування, збереження довіри до органів прокуратури та недопущення правового вакууму у правовому регулювання означених питань.

ВИДИ ТА ДЕТЕРМІНАНТИ НАСИЛЬНИЦЬКИХ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ В МІСЦЯХ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ: КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Зоряна Валентинівна Зарадюк — 2025-06-26

У статті досліджено насильницьку злочинність в установах виконання покарань в Україні як серйозну та системну проблему, яка значною мірою пов’язана з тюремною субкультурою, неформальними ієрархіями серед ув’язнених, а також неналежним контролем з боку адміністрацій закладів. Проаналізовано підходи до розуміння поняття злочинності в місцях несвободи, зазначено статистику такої злочинності та виокремлено види насильницьких кримінальних правопорушень у місцях позбавлення волі. Автор зазначає, що останніми роками в Україні спостерігається зростання кількості випадків катувань та жорстокого поводження в УВП. У 2023 році Управління ООН з прав людини повідомило про систематичні порушення в місцях несвободи, включаючи катування та нелюдське поводження. Варто зазначити, що значна частина випадків катувань пов’язана з російською агресією та окупацією територій України. Загалом, статистика катувань в місцях позбавлення волі залишається тривожною, що вказує на необхідність посилення контролю для забезпечення дотримання прав людини. До основних детермінант насильницьких кримінальних правопорушень у місцях позбавлення волі автор відносить: соціально-психологічні, організаційно-режимні, кримінально- правові, індивідуальні, матеріально-побутові детермінанти та зовнішні криміногенні впливи. Загальна характеристика детермінант вчинення насильницьких злочинів у місцях позбавлення волі дозволяє зробити висновок, що йдеться про багаторівневу систему взаємопов’язаних чинників, які охоплюють як внутрішній світ засудженого, так і зовнішнє середовище, у якому він перебуває. Сукупність особистісних рис, психоемоційного стану, життєвого досвіду, умов утримання, впливу кримінальної субкультури, соціальної ізоляції, нестачі ресурсів та контролю, а також вплив з боку зовнішнього середовища (включаючи політичну, соціально-економічну ситуацію в державі, діяльність злочинних угруповань тощо) створює напружене середовище. Автор дійшла висновку, що насильницька злочинність у місцях несвободи – це результат комплексної взаємодії багатьох причин і умов, подолання яких можливе лише за умови системного реформування пенітенціарної системи, з урахуванням індивідуальних, організаційних та соціальних аспектів.

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАСОБИ ПРОТИДІЇ ЕКСПЛУАТАЦІЇ ДІТЕЙ

Олена Іванівна Саско — 2025-06-26

Стаття присвячена кримінально-правовим засобам протидії експлуатації дитини, яка не досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, шляхом використання її праці. Встановлення кримінальної відповідальності за експлуатацію дітей є безспірним досягненням вітчизняного кримінального права. Законодавцем назва ст. 150 КК України «Експлуатація дітей» сформульована необґрунтовано широко, а це породжує певні непорозуміння для правозастосування даної норми. Передбачене у ст. 150 КК України суспільно небезпечне діяння, термінологічно визначається в кримінальному законі через категорію «експлуатація». Проте, диспозиція встановлює не всі можливі форми експлуатації, а лише трудову експлуатацію дитини. Кримінальна караність діяння щодо експлуатації дитини пов’язується лише з однією ознакою потерпілого – його віком, який має бути нижчим від нижньої межі, з якої дозволяється працевлаштування. Проведений аналіз дозволив нам дійти висновку, що дана норма є досить складною, оскільки ґрунтується на положеннях іншої галузі права. Відсутність точно визначеного вікового цензу ускладнює можливість застосування ст. 150 КК України, а це в свою чергу дає підстави стверджувати, що недосконалість чинного трудового законодавства прямо впливає на високий рівень латентності цього кримінального правопорушення. Обґрунтовано, що доречно було б відмовитися від вживання терміну «експлуатація» в назві та диспозиції ст. 150 КК України та використовувати в ній загальновживані слова (наприклад, «використання праці»). Для того, щоб усунути непорозуміння у застосуванні даної норми, а також частково відмовитися від бланкетної норми у частині прив’язки до вікового цензу, доречно запропонувати внести зміни до ч. 1 ст. 150КК України та викласти її у такій редакції: «використання праці дитини, яка не досягла 16 річного віку».