Історико-правовий часопис

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ БІЖЕНЦІВ У ВЕЛИКІЙ БРИТАНІЇ

Марія Вікторівна Воєвода — 2024-06-10

Проблема біженців має тривалу історію, як в міжнародному так і національному праві багатьох країн, проте досі не вирішена. Міжнародна спільнота докладає багато зусиль, щоб захистити цю уразливу групу населення шляхом розробки й прийняття міжнародних універсальних угод та удосконалення національного законодавства. Наділення біженців, особливими правами й обов’язками обумовлене наявністю в них особливих рис їхнього становища в державі. Оскільки правовий статус такої категорії як біженці відрізняється від інших категорій населення в кожній державі. Кожна держава встановлює враховуючи свої інтереси та міжнародні стандарти для іноземних громадяни й осіб без громадянства загальний, єдиний для них правовий статус, біженці, мають спеціальні права та обов’язки, що зумовлено причинами їх перебування на території держави, яка надала їм притулок, та необхідністю їх швидкої адаптації до суспільства держави перебування. Існування таких прав та обов’язків є необхідним для підтримання відповідного статусу, підтвердження відомостей та сприяння наданню цим особам особливих прав, гарантій, допомоги. При вирішення питання в нашій країні біженства, варто звернути увагу на політику Великої Британії щодо надання приулку. Надання притулку у Великій Британії гарантує особі право залишитися в країні як біженцю, під гуманітарним захистом або з інших причин,також прохач що отримав статус біженця одночасно отримає і право на постійне проживання. Маючи статус біженця прохачі притулку у Великій Британії мають право на юридичний захист, житло, медичне обслуговування та іншу підтримку до розгляду їхнього клопотання, вони можуть приступити до пошуків роботи і подати заяву про видачу матеріальної допомоги. Особливістю правового статусу біженця у Великій Британії є належна підтримки біженців та тих, хто потребує притулку, також системність, яка забезпечується співпрацею уряду, державних інституцій, громад, благодійних організацій.

ДІЯЛЬНІСТЬ ДОБРОВОЛЬЧИХ ФОРМУВАНЬ ЯК ОРГАНІВ ОХОРОНИ ПРАВОПОРЯДКУ В ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (1917–1921 РР.)

Петро Володимирович Гламазда — 2024-06-10

У статті висвітлюються організаційно-правові засади створення та функціонування органів охорони правопорядку в умовах відродження української державності 1917–1921 рр., зокрема добровольчих воєнізовахих формувань та їх значення у забезпеченні охорони громадського порядку та боротьбі зі злочинністю в період УНР доби Центральної Ради, Української Держави П. Скоропадського, УНР часів Директорії. З’ясовано, що слабкість адміністративних та правоохоронних органів у період Тимчасового уряду та УНР, фактичний стан безвладдя та хаосу спонукали місцеві громади до самоорганізації та утворення військово-добровольчих формувань Вільного козацтва. Проаналізовано причини підтримки та легалізації Українською Центральною Радою створюваних із народної ініціативи товариств Вільного козацтва та їх нормативно-правове забезпечення, а саме cтатут, яким було визначено правові засади організації та діяльності добровольчих формувань козацтва в Україні. Визначено роль Вільного козацтва у стримуванні радянсько-більшовицької навали, за відсутності достатньої кількості боєздатних українізованих військових формувань. Проаналізовано організаційно-правові здобутки гетьманату П. Скоропадського в сфері правоохоронної діяльності, а саме створення Державної варти, як єдиного органу забезпечення охорони правопорядку Української Держави. З’ясовано чому гетьманський уряд вдався до практики створення у містах добровольчих народних дружин та хліборобських загонів самооборони, з якими труднощами стикнулися управлінці на місцях організовуючи це процес. Охарактеризовано причини створення та діяльності народної міліції за часів Директорії, яка мала замінити Державну варту, а також роль і значення народної самоохорони, в сфері захисту населення від злочинних посягань у досліджуваний період.

«КОНГЛОМЕРАТНА ДЕРЖАВА» ЯК ФЕНОМЕН ЄВРОПЕЙСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Світлана Григорівна Ковальова — 2024-06-10

У статті пропонується ввести до вітчизняної науки історії і теорії держави і права термін «конгломератна держава», який здобув визнання і поширення у науковців Європи. Автором цього терміну, як і концепту конгломератної держави, що була результатом укладення уній між суверенними політичними утвореннями середньовіччя, є британський історик німецького походження Гельмут Кьонігсберґер. Здійснено аналіз сутності й особливостей державності у трьох конгломератних державах – Короні Арагону, Каталонії і Валенсії, Королівства Польщі і Великого князівства Литовського, Королівстві Данія, Норвегія і Швеція. Встановлено, що спільним чинником, котрий дав поштовх укладанню унійних договорів між країнами у різних регіонах середньовічної Європи були кризові ситуації, пов’язані зі спадкуванням престолу. Однак підкреслюється, що глибинними причинами, які сприяли пошукам політичних союзів та об’єднанню у конгломератну державу, були прагнення створення потужних у територіальному, а відтак у воєнному відношенні держав, боротьба проти спільних ворогів і конкурентів, економічні міркування. Загальною тенденцією доби пізнього середньовіччя у Європі було подолання феодального партикуляризму й створення централізованих держав, одним з різновидів яких стала конгломератна держава. Її потужність і час існування залежав від того, наскільки потужні та життєздатні центральні інституції їй вдалося створити і наскільки ефективним було їхнє функціонування. На чолі таких держав стояв монарх, а соціальною базою його влади в усіх конгломератних державах була родова аристократія. Запорукою лояльності аристократії було дотримання монархом її прав та привілеїв. Разом з тим, на перспективи конгломератної держави впливала наявність/відсутність у ній середнього класу, який визначав економічний розвиток держави. Конгломератні держави були феноменом європейського середньовіччя, тож існували порівняно недовго. Згодом вони або розпадалися на територіальні національні держави (як, наприклад, Данія, Швеція і Норвегія), або еволюціонували у територіальну державу (як Арагон, Каталонія і Валенсія).

ҐЕНЕЗА ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ ІТАЛІЇ

Юрій Петрович Крисюк — 2024-06-10

У статті досліджується ґенеза пенітенціарної системи Італії, у якій головні зміни відбулися у XX столітті. Зазначено, що тюремна система Італії розроблялася під час об’єднання країни, була неоднорідною та ґрунтувалася на поєднанні Пенсільванської та Обернської системи. Кардинальні зміни у пенітенціарній системі Італії відбулися у ХХ ст. Пов’язано це із застосуванням нової методики стосовно ув’язнених, та з введенням в дію у 1931 році нового Кримінального кодексу. Після падіння фашизму в Кримінальний кодекс Італії були внесені значні зміни. З набранням чинності Конституції Італійської Республіки у 1948 році була скасована смертна кара за злочини, вчинені в мирний час. Згодом у 2007 році її також було виключено і в умовах воєнного часу. Нова тюремна система пропонувала ув’язненим після їхнього звільнення залишатися у в’язниці в якості працівників. Також з’явилася ще одна можливість для ув’язнених – «праця на відкритому повітрі», яка передбачала, що ув’язнені вдень працюватимуть, а ввечері повертатимуться назад до в’язниці. Перші такі в’язниці було створено на острові Сардинія та в Тосканському архіпелазі. У 1975 році був прийнятий пенітенціарний закон «Правила про кримінально-виконавчу систему і порядок виконання заходів позбавлення та обмеження волі», який був повністю адаптований до міжнародних конвенцій та правил. Даний закон, орієнтований на реабілітацію та гуманне ставлення до ув’язнених. Він спрямований не на ув’язнення, а навпаки, на перевиховання арештанта: дозволені телефонні дзвінки, зустрічі з близькими та рідними, навчання та саморозвиток. Також відповідно до Закону виправні установи поділяються на установи попереднього ув’язнення, виконання покарань, лікувальні виправні установи та центри спостереження за злочинцями. Постійно зазнаючи змін, базуючись на концепції правового прецеденту, тюремна система Італії стала більш етичною стосовно ув’язнених.

ГРИГОРІЙ КАЛІСТРАТОВИЧ СТЕПУРА – АДВОКАТ, ЮРИСТ, ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

Михайло Михайлович Яцишин — 2024-06-10

У статті відзначається, що професійне становлення та організація діяльності адвокатського корпусу на Волині міжвоєнного періоду значною мірою були зумовлені попереднім періодом формування корпусу адвокатів, традиціями, що панували в середовищі адвокатів, а особливо обставинами державно-правового розвитку та новими історичними та правовими реаліями. Проаналізовано правові підстави діяльності адвокатів міжвоєнного періоду. Зазначається, що процесуальне становище адвоката у кримінальному процесі у міжвоєнний період регулювалося у різних регіонах різними законодавчими актами. Охарактеризовано чинне законодавство окресленого періоду, яке суттєво вплинуло на роботу українських адвокатів, їхні завдання у зв’язку з політичною обстановкою. Відмічено, що діяльність інституту адвокатури було врегульовано різними правовими актами. Серед українських державних, громадських, політичних та культурно-освітніх діячів кінця XIX – першої половини XX ст. провідне місце займають українські правники. Резюмовано, що значна клькість архівних матеріалів, що дійшли до наших днів, стосуються діяльності адвоката, члена Української Центральної Ради Григорія Степури, який в міжвоєнний період жив у державі Польща на території Волині. За часів УЦР він був губернським комісаром Харківщини в квітні-травні 1918 р., за Директорії УНР – подільським губернським комісаром Поділля у період з 3 листопада 1917 року до квітня 1918 року; а також з 27 листопада 1918 року до квітня 1919 року. При Кременецькому Союзі кооперативів Г. Степура відкрив правниче Бюро для селян. У 1912 року заснував приватну адвокатську контору в Кам'янці-Подільському. У 1917 р. обіймав посаду начальника міліції Кам'янецького повіту Волинської губернії, а від 1923 р. Григорій Степура мешкав із сім’єю в Луцьку.

ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОРИСТАННЯ АЛЬТЕРНАТИВНИХ ДЖЕРЕЛ ЕНЕРГІЇ В УКРАЇНІ

Вадим Сергійович Грачук — 2024-06-10

Стаття присвячена аналізу сучасного стану законодавчого забезпечення використання альтернативних джерел eнергії в Україні. В умовах війни, розпочатої проти України російською федерацією, питання пошуку та заміщення традиційної енергії, поширення та використання альтернативних джерел є вкрай актуальними. У статті проаналізовані основні засади та тенденції реформування енергетичної сфери в Україні та встановлено такі характерні ознаки: а) реформування відбувається під значним впливом Угоди про асоціацію з ЄС; б) спостерігається відсутність чіткої системи законодавства у сфері альтернативної енергетики (більшість нормативно-правових актів у сфері альтернативної енергетики постійно змінюється та носить суто декларативний характер); в) характерний значний ступінь динамічності законодавства; г) відмічається програмний характер нормативно-правових актів, головною рисою якого є прагнення до реформування енергетичного сектору, подальшого розвитку використання альтернативних джерел енергії та адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Виявлено відсутність належного застосування та правового регулювання в законодавстві України інших, широкопоширених у світі, альтернативних джерел енергії, зокрема, аеротермальної, геотермальної, гідротермальної. Зроблено висновок, про те, що сучасних умовах законодавство у сфері альтернативної енергетики в Україні знаходиться на етапі реформування, вектор якого обирається зважаючи на важливість забезпечення сталого розвитку виробництва енергії з альтернативних джерел, як ключового інструменту гарантування енергетичної незалежності держави, з урахуванням усіх викликів воєнного та післявоєнного часу.

АНАЛІЗ СТРУКТУРИ ТА ПОРЯДКУ УПРАВЛІННЯ ПОДІЛЬСЬКИМ КРАЄМ ПІД ЧАС ПЕРЕБУВАННЯ ПОЛЬСЬКИХ ВІЙСЬК НАПЕРЕДОДНІ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКОЇ ВІЙНИ 1920 РОКУ

Андрій Леонідович Карнатовський — 2024-06-10

У статті проведено розгляд так званої «окупації» Поділля в 1919–1920 рр. польськими військами з метою визначення її впливу на історичний розвиток краю та знаходження відповіді на питання: чи була вона корисною для краю та його населення чи навпаки принесла горе та страждання. Під час тимчасового перебування польських військ на теренах Поділля наприкінці 1919 – на початку 1920 рр., польська адміністрація у здійсненні своєї політики на Поділлі спиралася на місцевих поляків, які плекали сподівання на відновлення історичної Речі Посполитої у її колишніх кордонах. Очевидно, що це спричинило у регіоні загострення українсько-польських міжетнічних стосунків. Така політика польського війська й місцевої польської еліти викликала перманентні протести Головноуповноваженого Української Народної Республіки І. Огієнка, інших українських діячів. Проведено аналіз змін в структурі системи управління Поділля внаслідок входження на його терени польських військ та їх вплів на стан мешканців краю, їх майнове становище. Зроблено спробу класифікації знаходження польських військ за загально визначеними критеріями окупації з метою відповідності цим критеріям. В цьому розгляді використано архівні законодавчі документи польської влади Поділля того часу, які відображають настанови та законодавство Другої Речі Посполитої та також використано архівні документи українського місцевого самоврядування та проведено порівняльний аналіз систем управління Подільським краєм до і під час перебування підрозділів Війська Польського на території краю. Під час цього використовувалися історичні праці українських істориків як радянського періоду та періоду незалежності Основна проблема полягає в тому, чи було це перебування «окупацією» краю з наукової точки зору та які його наслідки для краю і країни в цілому та чи дало воно поштовх і можливості для розвитку України як держави.

СУЧАСНІ ПІДХОДИ ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ НАСИЛЬНИЦЬКІЙ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ

Вікторія Вікторівна Кондратішина — 2024-06-10

У статті досліджено зміст правових категорій «запобігання» злочинності та «протидія» злочинності, що вживаються у чинному законодавстві України та створюють таким чином відповідне правове підгруртя для субєктів правозастосування. Крім цього, здійснено науковий аналіз змісту таких аналогів терміну «запобігання», як: профілактика, превенція, попередження тощо, а також виведено їх співвідношення поміж собою, що важливо у контексті організації діяльності щодо підвищення рівня та недопущення вчинення насильницьких злочинів у всіх галузях суспільної діяльності України. Виходячи з отриманих результатів дослідження, підтримання позиція науковців, які наполягають на тому, що при співвідношенні правових норм пріорітетене місце займають ті із них, які відносяться до змісту так званого матеріального права. Доведено також, що термін «запобігання» є ширшим за змістом та етимологічним значенням за термін «протидія», позаяк останній означає реакцію певного субєкта діяльності (у даному випадку – правоохоронного чи правозавтосовчого органу) на дію чи бездіяльність іншого субєкта суспільних відносин, тобто не стосується ранніх стадій недопущення вчинення кримінального правопорушення (зокрема, на етапі формування злочинного умислу). Враховуючи зазначене, запропоновано насильницьку злочинніст розглядати в контексті теорії запобігання та удосконалювати у звязку з цим правовий механізм недопущення вчинення цих кримінальних правопорушень на різноманітних рівнях (доктринальному, законодавчому, правозастосовчому тощо). Такий висновок грунтується не тільки на існуючих в науці доктринальних підходах з означеної проблематики, але й на тих негативних тенденціях розвитку насильницької злочинності в Україні, які склалися у сьогоденні та обумовлені воєнними діями держави-агресора щодо нашої країни, активна фаза яких розпочалася 24 лютого 2022 року. Зокрема, науково обгрунтована необхідність видозміни на законодавчому рівні в Україні тих кримінально правових норм, що стосуються насильницької злочинності, а саме: ст. 186 КК «Грабіж», ст. 187 КК «Розбій», ст. 1261 КК «Домашнє насильство», інші.

ПОНЯТТЯ «ЗЛОЧИН, ПОВ’ЯЗАНИЙ З ДОМАШНІМ НАСИЛЬСТВОМ»: ТЛУМАЧЕННЯ ТА ЗАСТОСУВАННЯ У СУДОВІЙ ПРАКТИЦІ

Дмитро Олександрович Шамринський — 2024-06-10

У статті досліджуються підходи до тлумачення змісту та сутності поняття «злочину, пов’язаного з домашнім насильством», його співвідношення з кримінально-правовою нормою, що встановлює кримінальну відповідальність за домашнє насильство, а також особливості застосування у судовій практиці. Стверджується, що існує низка проблем у правозастосуванні, які виникли після впровадження в кримінальне законодавство України інституту домашнього насильства, однак все ще залишаються невирішеними деякі питання, які ускладнюють роботу як правоохоронних органів, так і судової гілки влади, а отже потребують законодавчого врегулювання. Підтримано позицію, що поняття «кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством» є значно ширшим, ніж зміст кримінально-правової норми, яка встановлює кримінальну відповідальність за власне «домашнє насильство». З урахуванням наукової доктрини та вже сформованої правової позиції Верховного Суду запропоновано нормативно закріпити поняття «кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством», передбачити у Кримінальному кодексі України можливості призначення обмежувальних заходів не лише за злочини, а й за кримінальні проступки, а відтак і замінити досі наявну в окремих його нормах термінологію із «злочину, пов’язаного з домашнім насильством» на «кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством». Зроблено висновок, що сформована практика Верховного Суду дає законодавцю можливість закріпити поняття «кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством» та розмежувати його з «домашнім насильством», усунути наявні проблеми правового регулювання застосування кримінально-правових норм, якими запроваджено криміналізацію домашнього насильства, а відтак і наблизити національне розуміння домашнього насильства до міжнародних стандартів, викладених у Стамбульській конвенції.

РЕАЛІЗАЦІЯ РЕЗОЛЮЦІЇ РАДИ БЕЗПЕКИ ООН 1325 «ЖІНКИ, МИР, БЕЗПЕКА» В УКРАЇНІ В УМОВАХ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ: НАЦІОНАЛЬНИЙ ТА РЕГІОНАЛЬНИЙ ВИМІР

Вікторія Володимирівна Колодяжна — 2024-06-10

У статті аналізуються міжнародні та українські механізми вирішення гуманітарної кризи та поглиблення гендерної та інтерсекціональної нерівності та дискрімінації в умовах повномасштабної війни. Досліджуються можливості реалізації Резолюції Ради Безпеки ООН 1325 Жінки. Мир. Безпека та резолюцій, пов’язаних з темою жінок, миру та безпеки, прийнятими після 2000 року та відомими як «сестринські резолюції» в Україні під час повномасштабної війни. Акцентується увага на можливостях українських жінок брати участь у пошуку та прийнятті рішень, у тому числі після війни, їх всебічного залучення до процесів відновлення і відбудови, а також підтримання миру. Вказується, що представництво та участь жінок підвищує ефективність та сталість заходів з реагування та відновлення, як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівні. Місцеві жіночі організації мають унікальні можливості для забезпечення підтримки жінок та дівчат, а також цільових уразливих категорій населення, які стикаються з множинними труднощами, у процесі відстоювання необхідності задоволення їхніх численних потреб і підтримки їхньої реінтеграції. Вкрай важливо проводити консультації з такими організаціями та забезпечувати їхню значиму участь у всіх рішеннях, пов'язаних із реагуванням на кризу та забезпеченням миру.

ВИРІШЕННЯ СПОРІВ У СФЕРІ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН ШЛЯХОМ МЕДІАЦІЇ

Тетяна Петрівна Валянська — 2024-06-10

Актуальність заявленої тематики наукового дослідження зумовлюється особливостями захисту прав на землю та впровадження альтернативних способів захисту прав. Безумовно, важливого значення набуває питання захисту прав на землю під впливом сучасних державних процесів. Cтаття спрямована на визначення поняття медіації та розкриття її особливостей, переваг та недоліків як способу вирішення спорів у сфері земельних відносин. Метою статті є обґрунтування ефективності використання медіації як альтернативного способу вирішення спорів у сфері земельних відносин. Провідними методами дослідження є діалектичний та системний методи, що дозволяють розглянути правову природу медіації. Системний метод дає можливість визначити види медіації з урахуванням категорій земельних спорів. В даному науковому досліджені визначено переваги та недоліки медіації як альтернативного способу вирішення земельних спорів. Визначені етапи проведення медіації у сфері земельних відносин. Запропоновано розуміння медіації як способу вирішення земельного спору та процесу налагодження ділових відносин. Теоретична цінність даної статті полягає у дослідженні переваг використання медіації при земельних спорах. Практична цінність даного наукового дослідження полягає у виокремленні етапів проведення медіації направлених на пошук на прийняття взаємовигідного рішення сторонами конфлікту.

ОКРЕМІ КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ВПЛИВУ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ САНКЦІЙ НА ПРАВА, ІНТЕРЕСИ І СВОБОДИ УЧАСНИКІВ ГОСПОДАРСЬКИХ ПРАВОВІДНОСИН

Андрій Вікторович Духневич — 2024-06-10

Стаття присвячена розгляду окремих концептуальних питань впливу міжнародних економічних санкцій на права, інтереси та свободи учасників господарських правовідносин. Аналізуються визначення міжнародних економічних санкцій і причини їх впливу на суб’єктивні права, інтереси і свободи учасників господарських відносин. Розглядаються види міжнародних економічних санкцій. Формується висновок, що, як правило, у майновому обороті держава приймає участь лише в опосередкованій формі, зокрема через участь у господарських товариствах або через державні підприємства або ж взагалі не приймає безпосередньої участі в майнових операціях у зв'язку з чим отримує «непрямі майнові результати» від такого обороту у вигляді податків, що сплачують їх учасники. У зв’язку з цим застосування міжнародних економічних санкцій майже завжди спричиняє вплив на права, інтереси і свободи учасників господарських правовідносин. Саме суб’єктивні права, інтереси і свободи цих суб’єктів, як правило, виступають безпосереднім об’єктом впливу міжнародних економічних санкцій і в той же час «проміжною» ціллю і водночас способом досягнення основної мети відповідних економічних засобів у формі погіршення економіки держави, відносно якої такі санкції застосовуються. У зв'язку з цим формування механізму застосування конкретних міжнародних економічних санкцій повинно визначатись не лише економічними наслідками застосування відповідних засобів для держави, відносно якої вони застосовуються, і держави, яка їх застосовує, проте також і особливостями побудови господарських відносин всередині держави, відносно якої застосовуюся санкції, а також специфікою юридичних механізмів міжнародних економічних відносин. Саме такий підхід дозволить застосовувати ефективні інструменти впливу у кожній конкретній ситуації і обирати ті, що здатні досягти визначеної мети.

ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ ВІДНОВЛЮВАЛЬНОЇ СПРЯМОВАНОСТІ ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ ЯК СПОСОБУ ЗАХИСТУ СУБ’ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО У РАЗІ ЙОГО ЗНИЩЕННЯ АБО ПОШКОДЖЕННЯ

Денис Сергійович Спєсівцев — 2024-06-10

Стаття присвячена визначенню особливостей застосування відшкодування шкоди як способу захисту суб'єктивних цивільних прав на нерухоме майно у зв'язку з його знищенням або пошкодженням у контексті відновлювальної спрямованості зазначеного захисного інструмента. Автором визначену мету і форми відшкодування шкоди як способу захисту суб'єктивних цивільних прав. Встановлено, що такий спосіб захисту наділений безальтернативно високим рівнем відновлювальної універсальності. Ця характеристика полягає у тому, що з одного боку відшкодування шкоди може бути застосоване для захисту практично будь-яких суб'єктивних цивільних прав. Водночас з іншого боку ця властивість визначається здатністю такого способу відновити майнову сферу особи незалежно від того чи збереглося право, порушення якого визначило можливість його застосування. Обґрунтовується, що у разі пошкодження об'єкта нерухомого майна відшкодування шкоди як спосіб захисту права власності реалізовується за умови безпосереднього цільового фінансування порушником робіт з відновлення нерухомості (грошове відшкодування) або безпосереднього самостійного полагодження ним нерухомої речі (натуральне відшкодування). Водночас у разі знищення об'єкта нерухомого майна відшкодування майнової шкоди здатне переважно лише відновити «майнову сферу» особи, якій завдано шкоду. Відшкодування у грошовій формі не здатне відновити право власності на знищену нерухомість, оскільки це суперечить критеріям знищення. При цьому повне відновлення майнової сфери потерпілої особи за рахунок передачі їй заподіювачем шкоди «речі того ж роду та тієї ж якості» неможливе у силу унікальності нерухомості як економічного блага і неможливості наділення іншої нерухомої речі повністю тотожними економічними властивостями відносно зі знищеним нерухомим майном. Таке відновлення можливе лише при повному відтворенні знищеної нерухомої речі.