Історико-правовий часопис

КОНЦЕПЦІЯ СОЦІАЛЬНОГО ПРОГРЕСУ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВОВІЙ ДУМЦІ (КРІЗЬ ПРИЗМУ ТВОРЧОСТІ І. Я. ФРАНКА Й М. П. ДРАГОМАНОВА): ДО ПОСТАНОВКИ ПИТАННЯ

Микола Олександрович Кропивницький — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

У другій половині ХІХ ст. більшість українських учених, письменників та інтелектуалів (В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, М. М. Ковалевський, В. В. Лесевич, І. Я. Франко та ін.) активно розпочали пошук чинників і «пружин» історично-правового розвитку в раціональній («позитивній») сфері людської (суспільної) діяльності. Оскільки об’єктивна дійсність розвивається за притаманними прогресу закономірностями, соціальна дійсність, на їхню думку, може належно сприйматися й оцінюватися лише крізь призму концепції соціального прогресу. Прогрес розглянуто як якісну характеристику соціального процесу, яка виходить з того, що внаслідок розвитку (змін, інновацій, мутацій тощо) соціальний суб’єкт може переходити від нижчих форм свого існування до вищих, більш досконалих (прогрес, поліпшення, поступ). Показано, що М. П. Драгоманов трактує прогрес у дусі позитивістської теорії чинників, а соціальний прогрес трактує як нелінійне й суперечливе явище. Підкреслено, що сучасна Драгоманову філософія історії постає можливою для нього лише з погляду теорії поступу, змістом і метою якої є уподібнення реального життя певному ідеальному типу. Драгоманівська теорія соціального прогресу формулюється як безумовний закон однолінійного (висхідного) невпинного історичного розвитку – від нижчих до вищих ступенів, аж до досконалого суспільства. У праці «Рай і поступ» М. П. Драгоманов розкриває органічний (відтак – логічний) перебіг розумового прогресу людства як запоруки соціального – від релігійного до секулярного (ранньомодерний період) етапу, з одночасним ростом загальної правосвідомості. І. Я. Франко розглядає соціальний прогрес як еволюційний вектор суспільного розвитку із рівномірними коливаннями як прогресивного, так і регресивного (але менш визначального) чинників. Попри тиражовану у радянській історіографії тезу про замкнутість Франкового тлумачення соціального прогресу на марксистській методології, сучасний незаангажований аналіз демонструє його перебування в концептуальній рамці позитивізму Огюста Конта, яку він активно переосмислював.

ДО ПИТАННЯ ПРО ПСИХОЛОГІЧНІ ВИТОКИ ПРИНЦИПУ СПРАВЕДЛИВОСТИ У НАЙДАВНІШИХ ЦИВІЛІЗАЦІЯХ МЕЖИРІЧЧЯ

Сергій Валерійович Ляшко — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

У статті репрезентована спроба сучасного обґрунтування походження принципу справедливости давніх цивілізацій Месопотамії «Рівне – за рівне» з точки зору психологічної теорії права, яка визначає суб’єктивний психічний світ людини джерелом законодавства, його зрозумілости й авторитетности. Із залученням конкретних прикладів з найвизначніших літературних пам’яток – законів Хаммурапі, шумеро-аккадського епосу, Біблії, Агади, Корану – подано огляд і верифікаційну критику теологічної теорії походження законів Давнього Сходу, до якої схилялися перші мислителі та яку латентно підтримували окремі дослідники раніше, а також підкреслено її органічний зв’язок з історичними трансформаціями суспільства та філософсько-правової думки, її подальшу еволюцію в основу близькосхідного деспотизму. Автор доходить до висновку, що без виключення економічних, соціальних і специфічних факторів, у формуванні принципу справедливости давніх культур Межиріччя відіграли ключову роль дві базові емоції людини – гнів, як підґрунтя помсти скривдженого, та страх, як першооснова стримування свавільного насильства, – у поєднанні з прогностичним мисленням, яке на певному етапі стало доступне людині як розвиненішій еволюційно істоті. Зазначено, що виникнення такого соціально-правового явища як «справедливість» у свою чергу також цілком закономірне й очікуване, з огляду на загальне ускладнення систем у світі: від неорганічної матерії до соціальної. Роль окремих політичних акторів применшується на користь фактичного існування поняття принципу справедливости у широких мас й існування неписаного права в Межиріччі, аналогічно до того ж, що ми бачимо на прикладі вітчизняної «Правди руської», причому окремо зазначено, що важливим етапом була письмова фіксація та розробка конкретних законів, підтриманих авторитетом державної сили, оскільки це запобігало порушенню чи викривленню традиційних норм. Відзначається, що у подальшому наново інтерпретована правова система Месопотамії в поєднанні з пізнішими додатками, такими як авраамічний монотеїзм і/або принцип християнського милосердя, прямо вплинула на пізніші. На основі викладеного матеріалу автор робить загальний обрис діалектичности історії права та суспільства від первинного племінного деспота, до все більш масових форм демократії.

ПРАВОВІ ОСОБЛИВОСТІ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЕКОЛОГІЧНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ ТА ПІСЛЯВОЄННОГО ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНИ

Оксана Володимирівна Рубльова — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню правових особливостей юридичної відповідальності за екологічні правопорушення у сфері земельних відносин в умовах воєнного стану та післявоєнного відновлення України. Мета статті – провести всебічний аналіз правових особливостей юридичної відповідальності за екологічні порушення в сфері земельних відносин в умовах воєнного стану та післявоєнного відновлення в Україні. У ході наукового дослідження використовувалися загальнонаукові методи пізнання, зокрема аналіз, синтез, систематизація, порівняння, індукція та дедукція. Результати дослідження показують, що військові дії, які розпочалися у 2022 році, значно посилили екологічні загрози в Україні, спричинивши масштабне забруднення вод, атмосфери та ґрунтів. Особливо серйозними наслідками стали екологічні втрати після підриву Каховської ГЕС у червні 2023 року. Для протидії цим викликам були внесені зміни до законодавчої бази, зокрема прийнята Постанова Кабінету Міністрів України № 326, що визначає порядок оцінки шкоди та збитків, завданих внаслідок збройної агресії. Однак, постанова має низку недоліків, таких як відсутність чітких механізмів фінансування відновлення екосистем, недостатня деталізація процесів відшкодування збитків, невизначеність термінів і відповідальності за екологічні порушення. З огляду на це, автори рекомендують удосконалення законодавства шляхом запровадження чітких визначень, механізмів і санкцій, які б регулювали екологічні правопорушення. Крім того, пропонується створити спеціалізовані екологічні суди для розгляду відповідних справ, впровадити обов’язкові екологічні аудити та розробити програми для комплексного відновлення земель, постраждалих внаслідок воєнних дій. Важливою умовою є розширення повноважень місцевих громад у прийнятті рішень щодо управління земельними ресурсами. Завершальним етапом має стати прийняття Екологічного кодексу України, який систематизує екологічне законодавство, забезпечуючи юридичну чіткість та сприяючи відновленню і захисту екосистем у постраждалих регіонах.

ВПЛИВ ДОМАШНЬОГО НАСИЛЬСТВА НА ПСИХІЧНЕ ЗДОРОВ’Я НЕПОВНОЛІТНІХ: АНАЛІЗ ПРИЧИН, ПРОЯВІВ ТА ШЛЯХІВ ПРОТИДІЇ

Андрій Петрович Гусак, Тарас Петрович Гусак — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена актуальній та важливій проблемі домашнього насильства, особливо в контексті його негативного впливу на неповнолітніх. В умовах соціально-економічних змін, які відбуваються в Україні, насильство в сім’ї залишається серйозною загрозою не лише для фізичного, але й для психічного здоров’я дітей. Важливість цієї теми зростає, адже насильство в родині може мати руйнівні наслідки для формування особистості та розвитку дитини. Автором проаналізовано різні форми домашнього насильства, включаючи фізичне, психологічне та сексуальне, та детально розглянуто їхні наслідки для психоемоційного та соціального розвитку дітей. Дослідження показує, що діти, які стають свідками або жертвами насильства, часто стикаються з серйозними поведінковими проблемами, такими як агресія, замкнутість, а також з емоційними розладами, включаючи депресію і тривожність. Вони також мають підвищений ризик залучення до злочинності, що ставить під загрозу не лише їхнє майбутнє, але й безпеку суспільства в цілому. Автор підкреслює важливість своєчасного виявлення випадків насильства, а також зазначає роль освітян, соціальних служб та правоохоронних органів у цьому процесі. Для забезпечення ефективної допомоги жертвам насильства необхідно створити чіткі механізми взаємодії між цими інституціями. У статті надаються рекомендації щодо навчання педагогів і спеціалістів, розробки чітких алгоритмів дій у випадках насильства, а також активного залучення батьків до профілактичних заходів. Особливу увагу приділено профілактиці насильства та формуванню ненасильницької поведінки серед дітей як запоруці їхнього здорового розвитку. Важливість таких заходів важко переоцінити, адже формування позитивних моделей поведінки у дітей сприятиме зменшенню випадків насильства в майбутньому.Висновки акцентують увагу на необхідності комплексного підходу до вирішення проблеми домашнього насильства. Цей підхід має включати активну співпрацю між освітніми установами, соціальними службами та правоохоронними органами, що дозволить ефективно реагувати на випадки насильства та забезпечити підтримку постраждалим. Створення системи профілактики насильства та надання підтримки жертвам є критично важливим для формування безпечного, здорового та гуманного середовища для дітей. Дослідження пропонує шляхи вдосконалення існуючих стратегій, спрямованих на зменшення рівня насильства в сім’ї та покращення якості життя неповнолітніх, постраждалих від цього явища.

БЕЗОПЛАТНА ПРАВНИЧА ДОПОМОГА ДЛЯ ПОТЕРПІЛИХ ТА ЗАСАДИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

Олександр Вікторович Крикунов, Катерина Сергіївна Музичук — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

У статті досліджено міжнародно-правові та національні джерела права, які регулюють надання потерпілим від кримінальних правопорушень правничої допомоги за кошти держави, а також наукові дослідження цієї проблеми. У кримінальному провадженні важливу роль у забезпеченні прав і законних інтересів як підозрюваного, обвинуваченого, так і потерпілого, є право на професійну правничу допомогу. У ст. 14 Закону «Про безоплатну правничу допомогу» станом на листопад 2024 р. нами виявлено одинадцять вразливих категорій потерпілих осіб, які мають право на отримання представництва у кримінальному провадженні за кошти держави. Вважаємо, цей перелік потребує обґрунтованого розширення. Адже право на безоплатний правовий захист для підозрюваних, обвинувачених у ст.ст. 49, 52-53, 330 КПК та у ст. 14 Закону «Про безоплатну правничу допомогу» закріплено у значно більшому обсязі. Цей стан не відповідає засадам верховенства права, рівності, змагальності сторін у кримінальному провадженні. Піддано аналізу підстави та обмеження для представництва прокурором окремих категорій потерпілих і зроблено висновок про вузьку сферу цієї прокурорської діяльності, яка не може вирішити існуючі проблеми надання безоплатної правничої допомоги представником потерпілого. Втім, було відзначено ініціативу Офісу Генпрокурора щодо допомоги потерпілим від воєнних злочинів, у т. ч. і направлення їх до центрів надання безоплатної правничої допомоги, інших спеціалізованих установ, які надають їм послуги і підтримку. Було сформульовано пропозицію законодавцю внести доповнення до п. 8 ч. 1 ст. 56 КПК з метою подолання дисбалансу між становищем потерпілого і підозрюваного, обвинуваченого у частині доступу до безоплатної правничої допомоги. У ст. 49 КПК має бути передбачено обов’язок посадових осіб, які керують кримінальним провадженням, та процедура призначення представника для потерпілого у порядку забезпечення його безоплатною правничою допомогою. Обґрунтовано потребу виключення ч. 4 ст. 14 Закону «Про безоплатну правничу допомогу», аби зміст права на представництво для потерпілих осіб, як і право на захист підозрюваного, обвинуваченого, був втілений повноцінно.

ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЕКОЛОГІЧНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

Антон Михайлович Демчук, Яна Іванівна Ленгер — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу юридичної відповідальності за екологічні правопорушення у сфері земельних відносин в Україні. Мета дослідження – визначити особливості юридичної відповідальності у контексті земельних правопорушень та показати специфіку її реалізації в умовах українського законодавства. В процесі наукового дослідження використовувалися загальнонаукові методи пізнання: аналіз, синтез, порівняння, індукція, дедукція та системний підхід. Результати дослідження показують, що юридична відповідальність за екологічні правопорушення є важливим інструментом охорони земельних ресурсів та забезпечення правопорядку в цій сфері. Особливістю таких порушень є поєднання екологічних і правових аспектів, що вимагає комплексного підходу до регулювання та застосування санкцій. Досліджено, що система юридичної відповідальності охоплює три основні види: цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність. Цивільно-правова відповідальність передбачає відшкодування збитків, однак її реалізація ускладнюється через відсутність чіткого законодавчого визначення земельного правопорушення. Адміністративна відповідальність є найбільш поширеною та застосовується за порушення земельних норм, таких як самовільне зайняття земель чи їх забруднення; вона передбачає штрафи та попередження. Кримінальна відповідальність регулюється Кримінальним кодексом України та охоплює найбільш суспільно небезпечні правопорушення, наприклад, псування земель або незаконне заволодіння природними ресурсами. Важливим аспектом цієї системи є поєднання каральних заходів із зобов’язанням усунути наслідки правопорушень і відновити екологічний стан земель. Показано, що штрафи є найпоширенішим видом покарання, а їх розмір визначається з урахуванням тяжкості порушення, особистих характеристик та майнового стану порушника. У дослідженні звернуто увагу на дискусії в наукових колах щодо запровадження спеціального виду земельно-правової відповідальності, який поєднував би не лише каральні заходи, але й усунення наслідків та запобігання повторним порушенням. Практичне значення дослідження полягає у визначенні напрямів удосконалення законодавства для підвищення ефективності юридичної відповідальності у сфері земельних правовідносин.

ПИТАННЯ ЗАХИСТУ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

Зінаїда Федорівна Самчук-Колодяжна, Катерина Миколаївна Прокопчук — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

В статті досліджуються проблеми правового регулювання охорони національної культурної спадщини, зокрема, питання збереження культурних та історичних цінностей, об’єктів нематеріальної спадщини, повнота та достатність превентивних заходів щодо мінімізації втрат від ворожих обстрілів цивільної інфраструктури, у т.ч. об’єктів культурної спадщини по всій території України, фіксації фактів тотального знищення нерухомих об’єктів культурних та історичних пам’яток, актів вандалізму та культурного геноциду під час військової агресії РФ, удосконалення законодавства з охорони культурної спадщини шляхом його оптимізації та приведення у відповідність з міжнародними стандартами, зокрема Гаазькою конвенцією 1954р. Історичний досвід доводить, що людству притаманна повага до духовного надбання, намагання збереження культурної спадщини та її увіковічнення, навіть ціною життя. Людство, відчуваючи свою відповідальність перед наступними поколіннями ще з ХХ ст. почало активно розробляти та запроваджувати загальні правила та рекомендації зі збереження культурної спадщини. Друга світова війна внесла свої корективи, з врахуванням яких було прийнято ряд міжнародних актів щодо захисту культурної спадщини. Основоположним нормативним актом щодо захисту культурних цінностей в разі збройного конфлікту є Гаазька конвенція від 14.05.1954 р., зокрема Другий Протокол до неї, прийнятий 26.03.1999 р., що передбачає заходи посиленого захисту культурних цінностей та активізації участі Договірних сторін у захисті культурних цінностей у разі збройного конфлікту. Україна приєдналася до ІІ Протоколу від 30.04.2020 р. (Закон № 585-ІХ. від. 30.04.2020 р.). Україна приєдналася до міжнародних актів про захист культурної спадщини, а тому повинна виконувати свої зобов’язання, перш за все, внести відповідні зміни в Закон України «Про охорону культурної спадщини» для збереження національного культурного надбання та забезпечення згуртованості українства всього світу в захисті нашої ідентичності та держави Україна.

ПОНЯТТЯ І ВИДИ НАЦІОНАЛІЗАЦІЇ МАЙНА

Денис Сергійович Спєсівцев, Юрій Богданович Гофман — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена розгляду правової природи націоналізації як способу переходу права власності на майно, а також аналізу причин і мети її здійснення. У статті аналізуються сучасні погляди до розуміння націоналізації, а також визначення співвідношення категорії «націоналізація» з категоріями «експропріація» та «конфіскація». У ході дослідження автори звертаються до аналізу наукової літератури, а також практики Європейського суду з прав людини. Визначається специфіка воєнних націоналізацій воєнного часу, а також мирного періоду. Формується висновок, що націоналізація є невідлучним супутником розвитку інституту права власності і детермінує питання балансу приватних і публічних інтересів, а тому являє собою важливий юридичний та економічний механізм його забезпечення. Автори констатують, що термін «націоналізація» позначає практично будь-який перехід права власності від приватної особи (фізичної чи юридичної особи) у власність держави. При цьому за критерієм примусовості проведення націоналізації поділяються на примусові та добровільні. Примусова націоналізація проводяться незалежно від волі власника майна у той час як добровільна за його згодою або навіть ініціативою. Примусові націоналізації необхідно подіяти за критерієм оплатності на конфіскацію (безоплатна націоналізація), яка, як правило, є покаранням за протиправну поведінку, а також експропріацію, яка є оплатним переходом майна у власність держави. Націоналізації які здійснюються примусово та безоплатно і при цьому не є різновидом покарання особи у сучасних умовах слід вважати протиправними. Добровільні націоналізації за критерієм оплатності варто поділяти на альтруїстичні (безоплатні), а також комерційні (оплатні). При цьому за критерієм обставин і мети здійснення націоналізації пропонується диференціювати на: 1) невоєнні націоналізації мирного періоду; 2) невоєнні націоналізації воєнного часу; 3) воєнні націоналізації мирного часу; 4) воєнні націоналізації воєнного часу.

РЕФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ПУБЛІЧНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ ТА СТАЛОГО РОЗВИТКУ: ДЕЯКІ АСПЕКТИ

Лариса Миколаївна Шевчук — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню основних напрямів сучасного і перспективного нормативно-правового регулювання системи публічних закупівель в Україні в умовах євроінтеграції та сталого розвитку. Наголошено, що концепція сталого розвитку в регулюванні національної сфери публічних закупівель почала реалізовуватися у вітчизняному правовому полі порівняно нещодавно. Зауважено, що першою комплексною, системною спробою упровадити цей підхід у профільне законодавство стало прийняття 19.09.2019 нової редакції Закону України «Про публічні закупівлі». Проаналізовано окремі наукові підходи до розуміння поняття, змісту і складових концепції сталого розвитку. Досліджено економічну, екологічну та соціальну складові сталого розвитку та їх закріплення в національному закупівельному законодавстві. Наголошено, що основний масив еколого-правових положень та норми соціального характеру Закону № 922-VIII ‒ значною мірою результат задекларованої в його преамбулі мети адаптувати законодавство України acquis Європейського Союзу на виконання Угоди про асоціацію. Аргументовано, що неухильність та послідовність процесу наближення національної нормативно-правової бази у сфері публічних закупівель до acquis ЄС з урахуванням концепції сталого розвитку чітко прослідковуються у Стратегії реформування системи публічних закупівель («дорожній карті»). Доведено, що подальші реформування і розвиток вітчизняної системи публічних закупівель повинні здійснюватися з урахуванням необхідності досягнення цілей сталого розвитку відповідно до існуючих соціальних та екологічних пріоритетів. Зроблено висновок про потребу реалізації концепції сталого розвитку й балансу його економічної, екологічної та соціальної складових в нормативно-правовому регулюванні національної сфери публічних закупівель у Стратегії реформування системи публічних закупівель на 2024–2026 роки.

ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВ ТА СВОБОД ЗАСУДЖЕНИХ

Алла Миколаївна Гороть — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

В сучасному міжнародному праві існують так звані Міжнародні стандарти прав людини, щодо яких держави взяли на себе міжнародні зобов’язання щодо їх дотримання та імплементації в національне законодавство. Дане зобов’язання обумовлюється тим, що сучасне міжнародне право визначає права людини та обов’язок їх забезпечення як вимогу, що висувається до держави, стоїть вище за неї, не залежить у своєму імперативному характері від волевиявлення держави. Держава не висловлює свою згоду на надання чи ненадання прав людини, на забезпечення чи незабезпечення їх захисту. Цей обов’язок покладено на державу в силу самої природи цих прав, в силу їх природного характеру і похідного, штучного, характеру держави. Також, слід відмітити, що дотримання та забезпечення особливої категорії прав людини, таких як права і свободи засуджених, міжнародні стандарти, що їх закріплюють, особливості впровадження цих стандартів в національні правові системи, імплементаційні процедури, виконання міжнародних зобов’язань потребують більш детального дослідження. У розвитку міжнародно-правового регулювання прав і свобод засуджених на універсальному рівні відзначено роль ООН, яка сприяла розробці, прийняттю і забезпеченню імплементації загальних і спеціальних міжнародно-правових актів у даному напрямі. На універсальному рівні враховуючи особливий стан такої категорії людей як засудженні, міжнародною спільнотою з метою дотримання і забезпечення прав людини, такої категорії осіб з особливим статусом, було розроблено і прийнято Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями. Важливість Мінімальних стандартів в тому, що вони існують у вигляді правил поводження з в’язнями і є міжнародним актом, положення якого відзначаються універсальним характером. В даних стандартах містяться, як принципи поводження з особами, позбавленими волі, так і рекомендації щодо мінімально допустимого рівня такого поводження.